Совок так тяжко витравити з суспільної свідомості через те, що він сидить у нейронах нашого мозку

Ану ж висловлю я апасне припущення.

За моїм відчуттям радянська (російська) складова нашої ідентичності живе не так в ідеології, як у нейрофізіології. Совок з усіма його кліше і символами так тяжко витравити з суспільної свідомості через те, що він сидить у нейронах нашого мозку.

Ну от наприклад. Дуже показовий приклад - це я. Мені складно дається «внутрішня декомунізація» , наприклад, в частині ось цієї пісні на слова Лєбєдєва-Кумача:

Утро красит нежным светом

Стены древнего Кремля,

Просыпается с рассветом

Вся советская земля.

Холодок бежит за ворот,

Шум на улицах сильней.

С добрым утром, милый город,

Сердце Родины моей!

От навіть зараз друкую цей куплет і кайфово мені, чесно. З ніжністю уявляю ранкове сонце у нашому класі, нашу першу вчительку Лілю Львовну у бордовому платті, як вона енергійно диригує указкою, а ми всі разом радісно, піднесено співаємо цю пісню. Великі груди Лілі Львовни ритмічно здригаються в такт пісні, в її очах задоволення, схвалення, прихована щаслива усмішка. І в цьому нашому сонячноранковому пориві - є така якась колосальна життєдайність, така радість, впевненість, спокій, дитяче передчуття щастя.. Оце «просыпается с рассветом» (для мене він золотисто-рожевий, цей рассвєт), здравствуй, новый светлый день! А тут уже «рассвет глядится в тишину Москвы - реки»... І весь цей набір..

Я часто думаю, чому це сміття далі лежить у моїй голові та ще й втішає мене?..

Психологи і нейрофізіологи кажуть, що на «жорсткому диску» нашого мозку в дитинстві записані різні символи, моделі реакцій, поведінкові стереотипи. Тобто коли формується наш мозок і повторюються якісь певні подразники (ситуації, картинки), - наша психіка виробляє стереотипні реакції, «шаблони»: у мозку утворюються міцні нервові зв'язки, збудовані певним чином нервові клітини, які потім змушують нас реагувати подібним чином на будь-який аналогічний подразник протягом всього життя. Тобто прокладаються своєрідні «рейки», по яких ми все життя їздимо.

Тобто якщо оце рожеве сяйво від стіни Кремля, наприклад, у вас у свідомості витоптало свою нейронну «доріжку», злившись намертво зі шкільним сонячним ранком, то ви, як і я, будете ходити по ній все життя - по спокій, затишок, світлу емоцію.

Тому для багатьох з нас «Піонєрская зорька» доріжкою веде до картинки «бабуся смажить сирники на сніданок перед школою», тобто до затишку, задоволення. «Голобой огонек», олів'є, бій кремлівських курантів прив'язані до молодих красивих тата й мами, які цілуються в перші миті нового року (затишок, спокій, щастя).

Тому нас, мабуть, більше ніж інших гріє соцреалізм. Ми ж розуміємо, що це ілюзія, радянський міф, пропагандистський конструкт, але нам тепло. От, наприклад, прекрасні «Жнива» Тетяни Яблонської або її ж робота «Перед стартом». Чи сприймає ці картини американець або француз так само, як ми? Мабуть, ні, у них інші нейронні «шаблони».

Цей набір шаблонів для кожної людини з нашого покоління різний, але вони походять з одного часу - СССР і мають відношення до нашої ідентичності. Тому ми так ревно захищаємо їх, тому говоримо навіть про «дегуманізацію» при декомунізації... Нам боляче схОдити з цих рейок. Тому що цей набір картинок, умовного home sweet home, стосується в рівній мірі і психічних процесів, і фізіологічних. І саме тому, мені здається, нам так тяжко видавлювати з себе СССР. До того тяжко, що в деяких випадках допоможе лише зміна поколінь.

Мирослава БАРЧУК uainfo.org