14 мая 2014 г. в 13:49
Данило Яневський — відомий український журналіст, історик, редактор та доктор історичних наук. З 1983 по 1993 професійно займався історією, пізніше переключився на журналістику.
Починав з «Радіо Свобода» та «Голос Америки». Сьогодні — ведучий на «Громадське ТБ».
Захоплений в полон депутат однієї з місцевих рад Луганщини (якимось дивом зміг втекти після тортур та знущань), народний депутат (за списком «Батьківщини», але «дістанційований» від неї), журналістка УП, учасниця руху опору кримінальному засиллю в Мариуполі, надкомпетентний аналітик Центру Разумкова, історик, активіст Майдану (після поранення вивезли на лікування до Ізраїлю), кінематографіст.
Це – гості нашої студії, які представляють тренди, пануючі в їх великих та малих соціальних групах. Якщо узагальнити відчуття, які формувалися під час розмов з ними, після спроб зрозуміти, відчути, що в даний конкретний момент переживає країна, то картина вимальовується наразі така.
На наших очах народжується принципова нова країна, незнана нами, цілком відмінна від того, що ми знали, бачили, чули, розуміли до подій листопада 2013 – травня 2014 років.
Зовнішнім проявом цього нового, яке це нове випереджає — формування нової естетики, зокрема кінематографічної.
Умовно кажучи, ця естетика з досконалої параджанівської мирної статики (яка передавала унікальність індивідуальності в суспільстві цієї індивідуальності в принципі позбавленого) трансформувалася в естетику реактивну, динамічну дію позбавлених індивідуальності людей, які остаточно зрозуміли вартість індивідуальності власної, вартість індивідуальності вільної людини, здатної покласти своє життя за цю волю.
Саме це (підкреслюю: не мова, не віросповіданння, не національне походження, не соціальний стан, рівень статків або освіти) є радикальною відмінністю поміж 70-80-90% одних та 30-10% інших. Останні назавжди залишилися в СРСР часів «Маленькой Веры» Василия Пичула, там вже і помруть. Навіть якщо їх переселити до Флориди, вони і там створять свій «совок» з усіма його атрибутами – від шкарпеток в сандаліях до наркотичних російських серіалів. Раби і холуї бажають залишатися в цьому стані, не дають вирватися з нього бажаючим, готові і далі вбивати, катувати, грабувати, брати заручників. А влада «легалізує» цих покидьків, називаючи їх «терористами». Терористи останніх двох сторіч висували, нагадаю, привабливі ззовні гасла соціальної справедливості, політичної рівності, правової національної/соціальної держави абощо. Сучасні українські – це просто бандформування типу нігерійських. Тільки суходольні. І ставитися до них саме так і треба: «куля в лоба – значить куля в лоба».
Наразі це – одна з двох головних проблем сучасної України.
Друга проблема – нездатність існуючого політикуму сформувати ясну, чітку програму модернізації держави та суспільства. Це – зомбі, які намертво вчепилися в живих…
І останнє на сьогодні. Всі сенси народжуються в громадському секторі. Наразі сенси консенсусні такі:
- єдина, правова, самостійна Українська держава (поняття єдності України сакралізується на очах),
- децентралізація влади,
- дерегуляція економіки,
- дочасні вибори до органів місцевого самоврядування в найстисліші терміни – після президентських,
- ліквідація інституту губернаторів/представників Президента,
- формування нової політичної системи і її інституціоналізація в новій Конституції,
- тотальна недовіра діючим політикам та політичним силам, які не здатні а) запропонувати своїм електоральним групам і країні в цілому адекватних сучасному моменту програм, б) домовитися між собою.
І найголовніше, мабуть, відчуття: нова Україна потребує нового національного проекту, який сформується по вісі Київ-Харків-Дніпропетровськ-Запоріжжя. Сама ця вісь може стати і стане хребтом, навколо якого наростуть кістяк і плоть нової України, в якій буде варто жити вільним людям.
