Діти переселили матерів у... «курник»

Кожен із нас вважає, що заслуговує найліпшої долі. Але ніхто не знає, що чекає на нього у майбутньому. Герої цього матеріалу також не думали і не гадали, що їхня старість буде такою важкою.

В убогій дерев'яній хатині, більше схожій на курник, ніж на людське житло, перезимувала п'яту зиму 81-річна Ядвига Комкова. Хоч мала у Луцьку квартиру, свій вік доживає у занедбаній халупі разом із дочкою-інвалідом, 59-річною Людмилою Кочютенко

 

На дачних масивах поблизу села Промінь Луцького району життя триває не тільки влітку. У холодну пору року тут також доволі людно. Чимало дачників стали постійними жителями своїх малогабаритних хатинок, незважаючи на сезон. Переважно це пенсіонери, колишні лучани, котрі переїхали сюди із міста під тиском життєвих обставин. На жаль, обіцяний нам добробут не зріс ні на трохи, тому на сьогоднішній день чи не єдина реальна можливість допомогти дітям із квартирою - це віддати їм свою.

З міста на дачі пенсіонери переселяються переважно з доброї волі. Але є окремі випадки, коли люди змінюють місце проживання, так би мовити, добровільно-примусово. Така історія сталася з лучанкою Ядвигою Василівною Комковою та її донькою-інвалідом Людмилою Василівною Кочютенко. Обидві жінки опинилися у цих краях через сімейні негаразди. На жаль, у родинах матері і дочки діти не виявилися взірцем любові до батьків. Хоча обидві жінки віддали нащадкам своє житло, вони після цього махнули на них рукою.

Помешкання, де нині туляться дві бідолашні бабці, навіть не випадає назвати хатою. Коли переступаєш поріг цієї хижі площею три на три метри, мимоволі згадуєш нещодавній вчинок лікаря столичної лікарні, який вивіз із медзакладу групу соціально не благополучних хворих і залишив їх на морозі зі словами: «За вами скоро приїдуть». Ядвига Василівна Комкова з донькою наче зійшли з телеекрану як герої сюжету про немічних затурканих пенсіонерів, яких легко обвести кругом пальця. Роки і стреси зробили з бабцями свою справу. Обидві швидше згадають події дитинства, ніж те, що їли зранку. Обманути таких людей простіше простого.

- Мою квартиру продала невістка, - розповідає історію своїх поневірянь баба Ядвига. - Я ніколи не думала, що таке може бути. Коли дочка, - вказує на Людмилу, - захворіла і не могла ходити, я пішла її доглядати, поки стане краще. А невістка за той час мою квартиру продала. Приїхала одного дня з покупцем, дуже квапилася. Сказала: «Йдемо заплатимо за квартиру, щоб не було боргу». Я послухалася, думала, їдемо у ЖЕК, а насправді то був паспортний стіл. Невістка посадила мене на лавці, сказала чекати, а сама пішла в кабінет домовлятися. Довго її не було. Потім вийшла, каже: «Заходьте, розпишетеся, де вам скажуть «. Я так і зробила. Виявилося, що вона мене з хати виписала.

Квартиру швидко продали і від вирученої суми бабі Ядвизі перепало чотири тисячі доларів. Що далі було з грішми, пенсіонерка воліє не говорити. Каже лише, що після продажу житла невістка розвелася з сином. Тепер він ні в сих, ні в тих, не відомо, де мешкає, чим займається, лише іноді приїздить на дачу... за продуктами. А вже донька, Людмила Василівна, за своє житло не отримала взагалі нічого. Одного дня її просто привезли з Луцька у Промінь і там залишили за компанію з мамою. Доставили на дачу просто з лікарні після виписки, не заїжджаючи додому.
- Я навіть вам не скажу, як сюди приїхала. Знаю, що лежала в лікарні, а як тут опинилася - не можу згадати. Мама каже, ніби мене зять з онуками привіз, - витирає очі кутиком хустки Людмила Василівна, яка раніше працювала в магазині. - Та у нас дома таке було, не хочеться всього розказувати. Як помер мій чоловік, я сама ледь за ним не пішла. На ноги ослабла, пам'ять почала підводити.

- І що зараз із вашою квартирою?

- Не знаю. Там нібито дочка повинна бути. У мене двоє дітей, син 1971 року і дочка 1976-го. Чим син займається, я не знаю, а дочка повинна жити у квартирі. Але вона сюди не являється, за весь час ще ні разу у мене не була.

Людмила Василівна у червоному домашньому халаті сиділа навдягана, як капуста. Біля ніг тримала грубо витесаний ціпок - свій засіб пересування на невеликі відстані. Напалена дровами пічка-буржуйка за ніч віддала своє тепло і тепер у єдиній кімнаті було зимно. Не маючи другого ліжка, а також щоб зігрітися, мати з дочкою сплять разом на одній вузькій постелі. «Їм було би краще у будинку престарілих», - подумалося.

Варять їсти жінки на буржуйці. Дрова для неї ріжуть самотужки, самі їх рубають, потім тягнуть до хати по снігу у ночвах. Воду возять за півкілометра від водонапірної башти на розбитому возику у пластикових бутлях. Та найбільш вбивча картина постає тоді, коли пенсіонерка-інвалід Людмила Василівна вирушає за хлібом. До магазину добрий кілометр шляху, дорогою назад треба повертатися під гору. Неможливо спокійно дивитися, як жінка на милицях дибає по мерзлих грудках, щохвилини ризикуючи впасти і скрутити собі в'язи.

Зате своїм родичам обидві бабці тепер не заважають. Судячи із того, що вони сюди зовсім не приїжджають, докори сумління їхніх домашніх не мучать. Очі не бачать - серце не болить... Бо кожен, хто хоч раз погляне на цю нещасну пару - одна - з ціпком, інша - на милицях - довго не зможе заспокоїтися. І тому я не знаю, як спиться і що сниться людям, які відправили двох стариків на холодну дачу і навіть не поцікавилися, чи вони ще живі. На жаль, вже стало прикметою часу піти на все заради квадратних метрів. «Квартирне питання дуже зіпсувало людей «, - ця крилата фраза Михайла Булгакова сьогодні доречна, як ніколи.

 

Тамара ТРОФИМЧУК, volyn.com.ua

 

Діти переселили матерів у... «курник»