12 июня 2014 г. в 09:06
Розповідає нацгвардієць, що співав під кулями патріотичні пісні
37-річний Володимир Пастушок з міста Березне Рівненської області один з тих, хто зараз воює у Слов'янську. Майже з перших днів Революції гідності чоловік стояв на київському Євромайдані. Коли ж оголосили набір у Національну гвардію, не роздумуючи, записався добровольцем. Нещодавно військовий на кілька днів приїздив додому відвідати рідних. Користуючись нагодою, ми розпитали його про ситуацію на сході.
- Коли почалося народне повстання, зовсім не планував долучатися до нього. Сприймав це як другу Помаранчеву революцію. Оскільки знаю чимало повстанських пісень, непогано співаю, друзі з Луцька попросили приїхати й виступити на їхньому Майдані. Пробув там три дні. Душа раділа, що серед протестувальників студенти. Тоді я остаточно переконався, що це не моя війна, настав час молоді сказати своє слово, й поїхав додому, - пригадує Володимир Пастушок. - Коли ж побачив по телевізору жорстоке побиття студентів 30 листопада, кардинально змінив свою позицію. В мене також є 9-річна дочка, і я не хочу, аби вона за кілька років стала учасницею подібної трагедії. Зібрався - й 3 грудня поїхав у Київ.
Володимир розповідає, на Євромайдані брав участь у всіх штурмах. Коли ж снайпери розстрілювали страйкарів, активісти історичної Волині створили громадську організацію «Волинська січ», чоловік приєднався до них і очолив одну із сотень. Під час зачистки вбили шестеро його побратимів, ще дванадцятьох тяжко поранили. Щойно оголосили набір у Національну гвардію, уся його сотня записалася у добровольці.
- Перш ніж відправитися на схід, ми місяць проходили підготовку на полігоні, - каже нацгвардієць. - Склали присягу, підписали контракти й поїхали у Павлоград Дніпропетровської області охороняти блок-пости. 15 днів ми стояли без шоломів та бронежилетів. Це вже потім спонсори привезли нам обмундирування. Напередодні 2 травня, коли на сході країни розпочиналася активна фаза антитерористичної операції, наш батальйон передислокували у Слов'янськ. Ми опинилися у першому ешелоні. Сепаратисти постійно обстрілювали блок-пости. Весь час доводиться бути на «чеку», бо штурмують, незалежно від часу доби. Якщо на нашому оборонному пункті було тихо, обстрілювали сусідній. Згідно з наказом, ми не маємо права залишити територію, яку охороняємо, й піти на підмогу іншим. Ми, звісно, не дозволяли терористам пройти у місто, проте й наздоганяти їх не могли. Мирних жителів вбивають за те, що хоча б якось підтримують українських військовослужбовців. Один місцевий чоловік кілька днів приносив нам їсти, бо з харчами там справді проблема, потім кудись зник. Кажуть, що сепаратисти розстріляли його просто вдома. Ще одну таксистку зґвалтували, а потім вбили за те, що возила на блок-пости цигарки. У неї залишився чоловік та двоє діток. Хоча існують випадки, коли місцеві самі ж пропускали нападників у місто, а потім просили захистити їх.
За словами Володимира, східняки по-різному сприймають військовослужбовців із заходу. Зізнається, були випадки, коли навіть діти кричали, що вони бандерівці. Одні ставляться позитивно, інші - насторожено, треті намагаються уникати будь-яких контактів, аби не стати жертвою агресорів.
- У Слов'янську сепаратисти воювали з нами по-справжньому, ми ж лише захищалися. Терористами керували російські професіонали. Нападники були добре озброєні, ми мали тільки пристрої нічного бачення, - розповідає військовий. - Коли ти стоїш на блок-посту, життя сприймається зовсім не так. Ти не думаєш про щось інше, окрім того, що робиш. Я ж, стоячи під кулями, весь час намагався співати щось патріотичне, аби підтримати бойовий дух українських військових.
Марія МАРТИНЮК
По материалам: visnyk
