14 мая 2020 г. в 22:35
Окупований Крим. Віджата частина Донбасу. Розгул російських кадрових офіцерів під прикриттям місцевих жителів на Донеччині та Луганщині. Російська пропаганда, яка в буквальному сенсі затуляла повітря жителям Донбасу. "Шахтарі", які нібито дістали з шахт важке озброєння і пішли створювати народні республіки. Таким був Донбас у квітні-травні 2014-го
Бойовий офіцер, учасник війни на Донбасі Михайло Забродський у студії "Таємниці війни" розповів про ситуацію у штабі АТО та про те, як десантників із гори Карачун перекидали під Рубіжне визволяти побратимів із 30-ї бригади.
Михайло Забродський у січні 2013 р. призначений командувачем 95-ї ОАЕМБр. На початку російсько-української війни ця бригада під командуванням Забродського виконувала завдання з блокування Слов'янська і Краматорська, а у травні захопила й утримувала гору Карачун.
23 травня особисто брав участь у розблокуванні колони 2-го батальйону 30-ї механізованої бригади біля Рубіжного.
Влітку 2014-го 95-та аеромобільна під командуванням Забродського здійснила рейд у тил ворога. За 2 тижні, виконуючи бойові завдання, десантники пройшли 470 км від Слов'янська до Маріуполя, потім уздовж російсько-українського кордону, і через Луганськ повернулася до Слов'янська. На думку американського експерта Філіпа Карбера, це найдовший рейд збройного формування у новітній історії.
У березні 2015 р. призначений командувачем високомобільних десантних військ України. Серед нагород – звання Героя України із врученням ордена "Золота зірка". Народний депутат 9-го скликання від фракції "Європейська солідарність".
Десантні підрозділи перекинуті на Схід одними з перших – проти "руского міра"
Забродський та його підрозділ одними з перших прибули на Донбас, коли там ще не було активних бойових дій. Він розповів про те, яким було перше завдання на Донбасі.
"Якщо залишити остронь усі завдання, пов'язані з переміщенням спочатку на південний напрямок, потім на Донбас, то першим завданням було оволодіння висотою на горі Карачун біля Слов'янська. Це було перше завдання, яке впливало на загальну картину тактичну, яка тоді складалася навколо Слов'янська. Поруч були майже всі бригади на той час Високомобільних десантних військ, поруч були підрозділи окремих механізованих бригад, зокрема 30-та і 72-га, підрозділи "артилерія" окремої 26-ї артилерійської бригади з міста Бердичів, підрозділи армійської авіації Сухопутних військ, які на той час були спроможні до виконання завдань", – згадує офіцер.
Він пригадує, що десантні підрозділи були перекинуті на схід одними з найперших – ще в березні.
"Вочевидь, у командування не було якогось широкого вибору – ким і як виконувати завдання. Було обмежене коло сил і засобів", – припускає офіцер.
Після оголошення АТО на схід України були перебазовані не лише найкращі сили СБУ, МВС та СЗУ. А з травня до АТО почали долучатися добровольці. Від Збройних сил на початок АТО було залучено приблизно 1500 військовослужбовців та понад 170 одиниць озброєння і військової техніки – переважно підготовлені та боєздатні підрозділи повітряно-десантних військ, які мали досвід миротворчих операцій та були укомплектовані контрактниками, каже Забродський.
У квітні на схід України прибули бійці 95-ї аеромобільної бригади під командуванням Забродського, 80-ї десантно-штурмової та 25-ї повітряно-десантної. А ще з березня окремі підрозділи 72-ї механізованої бригади тримали оборону довкола Маріуполя та Волновахи. Головним завданням армійців було взяття під охорону важливих об'єктів, зокрема аеропортів, військових містечок, складів озброєння та військової техніки. Водночас військовослужбовці намагалися "закрити" російсько-український кордон, аби не допустити в Україну російських диверсантів і зброю. Та з багатьох причин далеко не всі ці завдання вдавалося виконати.
Тим часом Кремль масово засилав в Україну парамілітарні формування російського козацтва, батальйон "Восток", укомплектований чеченцями, а також озброєні терористичні групи на кшталт "Русского сектора", "Оплоту". Під керівництвом представників спецслужб Росії на сході України були створені такі збройні формування як "Армия Новороссии", "Армия Юго-Востока", "Народное ополчение Донбасса", "Луганская гвардия". Ворог застосовував тактику партизанських дій, нападав на блокпости й базові табори сил АТО, влаштовував засідки на автоколони військової техніки.
"Ніхто нічого тоді не здатен був передбачити..."
13 травня під Слов'янськом терористи влаштували засідку на конвой одного з підрозділів 95-ї ОАМБр, унаслідок якої 6 воїнів загинули, 11 – дістали поранення. На місці засідки було виявлено заздалегідь обладнані позиції, контейнери від російських гранатометів РПГ-18 "Муха", РПГ-26 "Аглень".
Штаб АТО на той час перебував у Довгенькому.
"Аби оцінити, наскільки він міг керувати, слід проаналізувати певні документи, події, свідчення людей. Можу говорити лише як підлеглий на той час. Це була дуже маленька група людей. Нічого, що б нагадувало нинішній штаб ООС. Це було 10-15 чоловік, які відповідали за відповідні напрямки на чолі з певними людьми, які були спроможні приймати рішення, бо ми на рівні бригад і батальйонів відчували тоді певний "командний параліч". Бо ніхто не міг передбачити, чим це може закінчитися. І не хотіли приймати рішення, і уникали їхнього прийняття. І таке, на жаль, було в найперший період АТО", – згадує Забродський.
І додає: "Після того, як Довгеньке запрацювало на повну силу, усі розпорядження ми отримували безпосередньо, і вся взаємодія між частинами і підзрозділами здійснювалася саме штабом".
На його думку, такий "хаос" у командуванні ворог не лише відчував, а й активно використовував.
"Всі тоді розуміли, що крім навчань та моделювання різних ситуацій на картах, у будь-кого з наших керівників – будь-якого рангу, починаючи від командира взводу і закінчуючи генеральним штабом, – було дуже умовне уявлення про те, як саме це має відбуватися. Тому що одна справа – це аналізувати документи, чиїсь висновки, можливо, чомусь навчатися в академії, і зовсім інша справа – практично організовувати і здійснювати якісь дії, направлені на виконання поставлених завдань", – каже Забродський.
"Ніякі шахтарі вести вогонь самохідними гарматами 2С9 просто не можуть..."
Але як тоді в ЗСУ оцінювали ворога? І чи прийшло вже на той час усвідомлення, що зброю проти України підняли саме росіяни?
"Відверто кажучи, на той час ми такими питаннями не перезавантажували себе – хто саме на тому боці. Ми чітко розуміли, що це противник, адже на той час уже були певні втрати. Уже зникла ілюзія того, що "це просто загострення", що, можливо, побудемо і поїдемо додому за декілька тижнів. Ось ці всі ілюзії зникли і їх уже не існувало", – пригадує Забродський відчуття та настрої свої та побратимів.
"Якщо говорити про ступінь підготовки і професійності протилежної сторони, особисто для мене всі ілюзії зникли після того, як із-під Слов'янська почали працювати артилерійські підрозділи. Усі ми тоді зрозуміли, що ніякі шахтарі і обурені люди вести вогонь самохідними гарматами 2С9 просто не можуть", – додає він.
У 20-х числах травня 2014 року трапилося одразу декілька трагічних подій: під Волновахою бойовики розстріляли 51 бригаду; під Карлівкою батальйон "Донбас", яким керував на той момент Семен Семенченко, під час непогодженого рейду потрапив у засідку і зазнав втрат; під Рубіжним, через зраду воєнкома, у засідку потрапила 30 бригада.
За словами Забродського, "більш-менш чітко" на місці було відомо лише про ситуацію навколо 51-ї бригади:
"По-перше, основним джерелом такого роду інформацій, саме негативної, залишалися ЗМІ. Маю на увазі, відкриті. Ми тоді знали з відкритих джерел про трагічні події, які сталися у 51 бригаді, більш-менш чітко. Знали версії, які хвилювали людей на той час. Трохи поверхово були знайомі з подіями під Карлівкою, адже тоді вперше в новинах пролунав "добровольчий батальйон" і все. Сказати, що це було демотивуючим фактором, я не можу, адже перед нами був свій противник. Реальний, а не віртуальний. Ми тоді могли говорити "це десь там Волноваха…", бо це було досить неблизько від Слов'янська. У нас тоді були свої проблеми, постійний обмін артилерійськими ударами, обстріли і висота, яку ми мали тримати".
Але той момент, утримуючи висоту на горі Карачун, команда Забродського отримала завдання висуватися в сторону Рубіжного, що на Луганщині, де в засідку потрапила 30-та бригада.
"У цьому бою загинуло троє українських військових..."
"Я можу лише припускати, але напевно, у командування сил АТО не було зайвого комплекту сил і засобів, який міг би так швидко відреагувати на ситуацію і виконати завдання", – коментує ситуацію генерал. І додає, що під час їхнього прибуття туди один із батальйонів 30-ї бригади вже залишив населений пункт – і залишив без значних втрат.
До 20-х чисел травня бойові дії між українською армією та російським найманцями точилися переважно довкола взятого ЗСУ в кільце окупованого Слов'янська.
Але 22 травня ситуація змінилася. Цього дня на Луганщині та Донеччині відбувся майже одночасний напад проросійських сил на українських військових 30-ї та 51-ї механізованих бригад – у районі населених пунктів Рубіжне та Волноваха. Причому готувався цей напад заздалегідь.
22 травня о 4:00 ранку військовослужбовці 30-ї механізованої бригади на БМП та вантажівках висунулися двома колонами у бік Лисичанська та Сєвєродонецька. Одну з колон, яка рухалася на Лисичанськ, біля Томашовського мосту накрили вогнем із гранатометів та стрілецької зброї російські найманці під керівництвом отамана так званих "донських казаків" Павла Дрьомова. До цього нападу колаборанти готувалися заздалегідь, обладнавши стрілецькі позиції на березі річки Сіверський Донець.
На другу колону напали на іншому мосту – через річку Борова і вона змушена була повернутися до побратимів. Терористи ж, залучивши на свій бік місцевих сепаратистів та фактично прикрившись ними, взяли бійців 30-ки у кільце.
Розпочалися тривалі перемови. Частина військових на вимогу терористів роззброїлася – здала затвори стрілецької зброї, частина відмовилася це робити і прийняла бій. У цьому бою загинуло 3 українських військових, 7-ро були поранені. У противника втрати були більшими.
На допомогу 30-й механізованій вилетів вертолітний десант – 5 гелікоптерів із 40-ка десантниками на борту, який висадився за 5 км від району, де була заблокована колона. Підтримку десантникам надавала артилерія 25-ї бригади, а також армійська та штурмова авіація. Військові здійснили марш у район Рубіжного на БТРах і звільнили побратимів.
"Уже в повітрі ми отримали завдання готувати наступний десантно-штурмовий загін..."
Відстань від Слов'янська до Рубіжного досить велика, а дістатися треба було швидко.
Забродський згадує про перекидання сил: "У десантників 2014-го року був лише один транспортний засіб – це БТР-80. Але у випадку з Рубіжним мова про БТР навіть не йшла, бо це доволі велика відстань і не той засіб, який би забезпечував оперативне реагування. Беззаперечно, єдиним засобом, який міг би перекинути швидко десантний підрозділ – це був військово-транспортний вертоліт Мі-8".
"Вертолітний підрозділ прибув одразу на гору Карачун. І перша хвиля десанту завантажувалася прямо на горі. Перше завдання було – перемістити десантно-штурмовий загін, це близько 2 рот, саме на Довгеньке, аби там отримати завдання і після цього виробити план дій. Тоді ще навіть не лунала назва населеного пункту Рубіжне. Тим більше, ми не знали про події, які там на той час відбувалися. Оскільки політ із Карачуна на Довгеньке виконувався не по прямій, а по певному маршруту і займав певний час, уже в повітрі ми отримали завдання готувати наступний десантно-штурмовий загін. І тоді в повітрі я вперше зрозумів, що, можливо, ситуація, яку одразу оцінили в Рубіжному, ускладнилася. Була дана команда і висхідний район до десантування – гора Карачун, тобто ще в один підрозділ вертольотів завантажувався другий десантний загін, і взагалі, підрозділ чисельністю близько 200 чоловік", – розповідає він про ті події.
Уже в повітрі ці дві вертольотні групи з'єдналися, згадує Забродський: "І вже в повітрі я почув назву Рубіжне. І інформацію, що саме там відбувалося, і що саме потрібно зробити. Тоді ми володіли інформацією, що один із підрозділів 30-ї бригади потрапив у засідку майже в центрі міста, в районі Залізничного вокзалу. Підрозділ блокований, зазнає втрат. І потрібні швидкі та рішучі дії, аби не дати противнику знищити цей підрозділ".
"Висадку противник спершу не виявив, адже був під вогнем наших авіапідрозділів..."
"Під час підходу до Рубіжного, коли ми з'ясували з відстані, що просто так наблизитися неможливо було, прийняли рішення на висадку на віддаленні від об'єкта, адже іншого варіанту не було. У цей час штурмова авіація і бойові вертольоти наносили удари по позиціях бойовиків. Під прикриттям штурмової авіації працювали штурмовики СУ-25, висадка відбулася досить успішно. Висадку противник у перший час не виявив, адже був під вогнем наших авіаційних підрозділів", – описує хід подій Забродський.
"Після цього ми опинились у ситуації, коли відбулася успішна висадка і ми могли приступати до виконання завдання, а з іншого – на досить значній (за тактичними мірками) відстані від об'єкта, майже 3 або 4 км. Що значить пройти 4 км у спорядженні і з автоматом? Тоді для нас це проблемою не було, але було важке озброєння і обслуги важких вогневих засобів, як-то СПГ чи протитанковий керований ракетний комплекс, і їм було досить важко. Звісно, що певний час був витрачений на переміщення з району висадки до вихідного положення для атаки", – каже він.
З одного боку, це був витрачений час, але з іншого (це розуміння прийшло пізніше) – противник не одразу зрозумів, що авіаудар є підготовкою до атаки, каже Забродський.
"Це була якась година, і ворог розцінив це як роботу, як повсякденні бойові дії на той час нашої штурмової авіації. У такий спосіб створилися сприятливі умови для виконання завдання. Якийсь елемент раптовості наших дій на землі зберігався", – додає він.
"Успіх завжди дає надію і закладає фундамент до переможних кроків"
За його словами, очікувані результати від виконання поставленої задачі – справдилися.
"Завдання – просунутися до Залізничного вокзалу і з'ясувати, що відбувається з нашою механізованою бригадою, і деблокувати, якщо буде така необхідність. Маршрут висування до вокзалу був непростий, адже була ціла серія позицій противника. Крім того, це був кінець дня, а світловий день не такий довгий і фактично виконання другої половини завдання припало на нічний час. В умови обмеженої видимості. Крім того, дуже серйозна ситуація була зі спротивом противника з боку входу до Рубіжного. Після цього наші підрозділи висунулися в бік вокзалу, на той час там уже були залишки нашої колони. Техніка ще горіла. Навколо ще були військові з 30-ї бригади, але люди були морально пригнічені (ми тоді так припускали) і настільки розгублені, що на заклики "ми свої" ніхто із зеленої зони, де вони були, так і не вийшов.
Те, що прийшли свої, армійці з 30-ї бригади зрозуміли дещо пізніше – вранці наступного дня.
"Вони пережили важку ніч. Ми витратили час до ранку, аби вичистити місто від бойовиків. І можливо, вони по-іншому оцінювали ступінь небезпеки і вели себе більш відкрито", – каже Забродський.
"Будь-який успіх завжди дає надію на подальші дії і закладає фундамент до переможних кроків. Для більшості солдатів це тоді був практично подвиг на рівні, можливо, обороні Сталінграда, можливо, висадки в Нормандії. Але згадайте, що тоді був ще травень, і гадки ніхто не мав, що нас очікує попереду", – підсумовує він.
